Мікоплазмоз
Сечостатевий мікоплазмоз — інфекція, що передається статевим шляхом, спричиняється генітальними міко- плазмами: Mycoplasma hominis, Mycoplasma genitalium і Ureaplasma urealiticum.
Терапія генітального мікоплазмозу повинна бути комплексною, патогенетично обґрунтованою і включати не тільки засоби впливу на збудник, але й підвищення захисних сил організму. Як і при інших запальних захворюваннях сечостатевих органів інфекційної природи, терапія повинна відповідати клінічному топічному діагнозу, стадії хвороби та особливостям патології у конкретного пацієнта. Необхідне ретельне вивчення анамнезу і всебічне обстеження хворого. Етіотропне лікування проводиться антибіотиками, активними відносно мікоплазм.
Найбільш ефективні при лікуванні урогенітальних міко- плазмозів тетрациклін та його похідні, а також еритроміцин. З групи фторхінолонів найбільш ефективними при
лікуванні мікоплазм є ципрофлоксацин, офлоксацин. Антибіотики призначають усередину або парентерально протягом 10—14 днів. Слід враховувати, що мікоплазмоз — це багатовогнищеве захворювання, і отже необхідно домагатися не тільки звільнення організму від мікоплазм, але й ліквідації наслідків їхнього впливу. Поряд з етіотропним лікуванням треба застосовувати заходи для підвищення захисних сил організму. Активне лікуванняурогенітального мікоплазмозу повинно поєднуватись з диспансерним спостеріганням: обстеженням і лікуванням осіб, які були в статевому контакті із хворим. У стаціонарі
антибіотики застосовують внутрішньом'язово або внутрішньовенно. При лікуванні хворих в уретру, сечовий міхур через катетер щодня протягом 10 днів роблять
інстиляції розчину, що містить:
2 % желатину — 50 мл, олійного вітаміну А — 500 МО,
інсуліну— 200 ОД, тетрацикліну — 1 млн ОД.
Жінкам призначають піхвові ванночки з цього розчину щодня, протягом 10—12 днів. При хронічному простатиті, везикуліті у чоловіків, а також ендометриті,
сальпінгіті у жінок показані фонофорез з тетрацикліном, еритроміцином. Рекомендують також засоби місцевої терапії (бужування, масаж тощо), фізіотерапії (діатермія, ультразвук, струми УВЧ та ін.), що застосовуються при
хронічних урогенітальних інфекціях. При встановленні вилікування хворого на мікоплазмоз через 7—8 днів після закінчення терапії знову досліджують виділення з різноманітних осередків (уретра, парауретральні ходи, піхва,
шийка матки ін.), в яких до лікування були виявлені мікоплазми, а також відстій свіжовипущеної сечі, секрет статевих залоз (передміхурової залози, сім'яних пухирців), еякулят. При рецидиві мікоплазмозу проводиться другий курс лікування, який завершується лише тоді, коли за відсутності ознак запалення, мікоплазми не виявляються.
Звичайно, буває достатньо 1—2 курсів, щоб забезпечити пригнічення мікоплазмової інфекції, за умови, якщо статевий партнер також лікується. Особливе значення має спостереження за хворими після завершення
лікування з приводу мікоплазмозу не менше 2—3 місяців
|